Розповідь працівниці автобусної компанії "Політ" на маршруті між м.Київ та аеропортом "Бориспіль", записана Анастасією Рябчук. Інтерв'ю доступне для використання в наукових цілях за умов збереження конфіденційності і посилання на проект "Праця і робітничий рух в Україні".
* * *
Замерзла я уже тут
стояти. А ще нас так тут поставили, що і
не сховаєшся ніде, хіба під мостом, но
там такий вітер дує, продуває наскрізь.
Україна для людей. Це ж на остановці
должно би буть хоть якесь укриття, хотя
би палатку би поставили, щоб від дощу,
від вітру спрятатись, та й лавочку, щоб
присісти передохнуть. А тут же нічого
цього нема. Раньше була остановка, но
щас від неї тіки кілки з землі торчать,
щоб люди спотикались да падали. То
приходиться на семи вітрах стоять.
Мерзну я, дуже мерзну. Да і літом не дуже
воно удобно, в жару на ногах не видержую,
а тіні тут ніде нема, щоб спрятаться.
Даже в туалет то нада
переходить по ту сторону дороги, в
Макдональдс. То як нада сходить, то я
тільки один автобус відпущу, зразу бігом
біжу, щоб за пятнадцять минут успіть
вернуться до слідуючого автобуса. Щоб
не пропустить ні одного. Перерива на
обід у мене нема, я должна буть на місці,
провірить чи всі пасажири з білетами,
записать собі у блокнот як хтось без
білета був.
Записую теж коли автобус
приїхав сюда. Щоб не задержувались. Здаю
потім ці записи адміністрації, вони
провіряють, буває водітєлю виговор
роблять, якщо він не воврємя виїхав чи
пасажирів без білетів брав. І мені
виговор, якщо я когось не побачила, не
пощітала. А воно знаєш як – зайшов,
пощітав, що вроді двадцять людей, записав.
А там двадцять один був. Ну не побачила
я там одного, а ще як автобус повний і
як сумок усі в проходах понаставляють,
так не дуже там і пройдеш, щоб пощітати.
Ругають теж мене як
пасажирів мало їде. Но я що виновата?
Кажуть, щоб я там присматрювала, щоб
таксісти з машинами не переманювали.
Ти ж глянь як вони з усіх боків поставали,
що до автобуса і не підступиш. А людям
же як удобніше. Прийшов на остановку,
автобус тіки поїхав і ще пятнадцять
минут ждать, а тут сів зразу в машину і
можна вже їхати. Я ж понімаю, що їм
удобніше, що я буду їм казать? Як мені
їх убіждать, щоб ждали автобуса? То хай
адміністрація міліцію визве, щоб сюди
приїхала і розібралась, що це за таксисти
і чи мають вони право тут стоять. Щоб
очистила від них тут місце. Це ж їм просто
так приїхать і розібраться, якщо хочуть.
А я що зроблю?
Буває таксисти взагалі
наглі – прямо до автобуса біжать і людей
за руки відтягують. Отак перші пару
людей заходить в автобус, а остальних
таксисти собі забирають, розказують,
що по ціні їм так само буде як і на
автобусі, но бистріше доїдуть. Так а
мені що робить – воювать із таксистами?
Чи рекламою заніматься? Та я й без реклами
устаю так, що додому як мертва приїжджаю,
а мені адміністрація каже, щоб я ще
ходила закликала людей на автобус. Якщо
я так не закликаю і людей мало виходить,
чи якщо проштрафлюсь, не так пощітаю,
чи якщо водій опоздав, а я не вичитала
його, не написала це в рапорт, так мені
ще проблеми. Переводять тоді мене на
другу роботу – мить і убирать автобуси.
Це як наказаніє таке. Врємєнно.
Но все одно – то ж не
моя робота водія вичитувать, хай вони
самі вичитують. Настраюють нас друг
против друга, щоб ми як шпіони, як донощики
друг на друга кляузи писали. І ще за
кляузи бонуси дають. А як не пишеш, дак
ругають. Це не мені одній не нравляться
такі порядки, но що ж поробиш. І так
добре, що робота є. Нас у колективі шість
людей на зміну, одна в Борисполі, друга
тут, де я, третя на вокзалі. Робимо по
дванадцять часов, два на два. Тоїсть
двоє суток робимо, а двоє отдихаємо, а
друга зміна робить. Дак даже як усі ми
начнем протестувать, дак шо буде –
уволять нас усіх і другий колектив
наберуть. Так хоч робота є.
Но не думала я, що буду
оце так перед пенсією тут стояти в
автобуси закликати. Це аби мені хто
двадцять-тридцять років назад сказав
би, що таке мене жде – не повірила б. Я
начинала роботу в міліції секретаркою.
А потім як сократили нас, то в торгівлі
робила. В Борисполі все. Це ще з Борисполя
сюди добираться, то получається, що я
даже не по дванадцять, а по чотирнадцять
часов у день на ногах. В аеропорту хто
робить, так трохи ближче, но не набагато.
Тоже добираються. У нас півгорода навєрно
в аеропорту робить, другої роботи то
щітай шо нема.
Зарплата у мене тисяча
двісті гривень. Получається що пятнадцять
днів по дванадцять часов – сто восімдесят
часов у місяць. Скіки там – двадцять
гривень за три часа? Це менше семи гривень
у час – так же ж? Мало. А я й не щітала
раньше як воно за час буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар