Анастасія РЯБЧУК
Статтю опубліковано українською і російською мовами в журналі Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2007. - № 1. - С. 105-114.
English version of this paper: Riabchuk, A. (2009) The implications of adaptation discourse for post-soviet working class. In: Debatte, Taylor&Francis Publ. Available here
Мета цієї статті - дослідити роль посткомуністичного адаптаційного дискурсу у переосмисленні класових нерівностей при переході до ринкової економіки. Під “адаптаційним дискурсом” я маю на увазі дискусію у пострадянських суспільствах щодо міри, якою люди “адаптуються до нових соціальних умов”. Зокрема, Злобіна [30] поділяє усіх людей на тих, хто успішно пристосувався, займаючи нині вищі соціальні позиції; тих, хто “в процесі пристосування” і тих, кому адаптація далася тяжче, і хто опинився на нижчих соціальних позиціях. Добре адаптованих індивідів домінуючий дискурс зображує як “новий середній клас”, як основу розвиненого демократичного суспільства [28]. Натомість, “старий” робітничий клас (що складається з промислових робітників у традиційних секторах економіки) представлено у негативному світлі як тих, хто не лише не пристосувався, а й стримує цим розвиток держави та здійснення реформ [15].
Хоча використання терміну “клас” не є однозначним у цьому контексті, мені здається, що розрізнення середнього та робітничого класу корисне для даного аналізу. Однак, це розрізнення слід уточнити. Найтиповішими розподілами на класи є професійні розподіли (за неомарксистською схемою Райта, неовеберіанською схемою Голдторпа, а також за неперервною шкалою CAMSIS), але Кромптон [10] зауважує деякі їх недоліки: такі розподіли є редуктивними і не зауважують динамічної природи формування класів, вони ігнорують відмінності між класами на рівні культури та ідентичності і вони стають дедалі проблематичнішими за умов деіндустріалізації. Тому, замість визначення класу лише через професійну приналежність, я послуговуватимуся класовим аналізом Бурдьє з акцентом на нерівномірному доступі робітничих та середніх класів до різних форм капіталу (економічного, культурного та соціального). Бурдьє [8, c.241] розглядає класи як динамічні і постійно відтворювані категорії, де люди мусять досягати своїх класових позицій, користаючись різними формами капіталу, до якого вони мають доступ. Позиції в економічній структурі й досі залишаються основою класових відмінностей (тому в пострадянських суспільствах є великі відмінності між фізичною і розумовою працею, між працею в державному та приватному секторі, між власниками і найманими робітниками). Однак, культурні відмінності відіграють дедалі важливішу роль у відтворенні старих і створенні нових нерівностей.
Пост-комуністичні робітничі класи складаються передовсім з промислових робітників фізичної праці, a середні класи - з працівників розумової праці у приватному секторі. Однак, деякими робітникам вдалося досягти висхідної мобільності - йдеться зокрема про самозайнятих сантехніків, столярів, малярів чи автомеханіків, на чиї послуги є чималий попит у індивідуальних клієнтів. Отже, в рамках адаптаційного дискурсу важливішою рисою робітників є не їхні професії, а “неправильна” культура (або й відсутність культури), яка заважає їм успішно адаптуватися до умов ринкової економіки. Натомість, середні класи характеризуються “правильною” культурою: підприємливістю, внутрішнім локусом контролю та успішною адаптацією. Додаткова риса, яка відрізняє “пристосовані” середні класи від “непристосованих” робітничих класів - це здатність продати власні знання та навички, тобто бути сприйнятими як власники цінного капіталу, який «працює на них», а не просто як наймані працівники. В цьому контексті вчительку інтернату або лікаря у в’язниці правильніше зарахувати до робітничого класу, бо їх наймає держава і крім зарплати вони зазвичай не мають додаткового заробітку, а от вчителька престижної школи або лікар столичної лікарні можуть бути і в середньому класі, якщо продають свої знання і вміння за додаткові кошти (платні уроки чи медичні послуги, подарунки чи хабарі). Працівники як ручної так і розумової праці, які мають у своєму розпорядженні певний символічний капітал, який вони можуть використати для покращення матеріального становища (надати послуги по ремонту помешкання, автомобіля або побутових приладів, приватні уроки, перукарські, швейні чи куховарські послуги), легше “адаптуються”, тоді як, скажімо, шахтарі чи металурги такого “капіталу” не мають.
Я стверджую, що пост-комуністичний адаптаційний дискурс створений у відповідь на економічні зміни як локального (перехід від планової до ринкової економіки), так і глобального характеру (індивідуалізація праці, зміна структури промислового та непромислового секторів, перехід від державного захисту та гарантій праці до неоліберальної політики. У пострадянських суспільствах вищезазначені глобальні процеси підсилив “кінець соціалізму” [26], де темп та масштаби класової диференціації перевищили Західний досвід. Таким чином, у домінуючих класів виникає ще більша потреба виправдати їх власні привілейовані позиції і захистити набуті переваги [16, c.307]. Водночас, труднощі з застосуванням індивідуалізованого дискурсу в умовах структурних нерівностей також набагато помітніші за умов переходу до капіталізму. Метою даної статті є проаналізувати наслідки посткомуністичного адаптаційного дискурсу для робітничого класу, і представити критику цього дискурсу як такого, що здійснює “символічне насилля” (symbolic violence) [8] і призводить до створення і відтворення класових нерівностей.
2. Глобальні зміни і пост-комуністичні трансформації
Перш ніж аналізувати сам посткомуністичний адаптаційний дискурс, я коротко розгляну ті економічні зміни, які призвели до формування цього дискурсу: зміна природи зайнятості і зменшення ролі промисловості, що призвело до процесів індивідуалізації у країнах пізнього капіталізму [3; 5]; а також зменшення розміру робітничого класу і кінець масового промислового виробництва на Заході [23, c.99], що означало заміну “роботи на все життя” більш динамічними формами планування кар'єри. У своєму дослідженні Boundaryless career Aртур [1] стверджує, що робітники стали нести більшу відповідальність за власні кар'єри, стали більш гнучкими, підприємливими, з більшими можливостями для самореалізації.
Однак інші соціологи менш оптимістичні щодо наслідків індивідуалізації. Зокрема, Кастель та Бауман стверджують, що незважаючи на більшу індивідуальну свободу, кінець двадцятого століття характеризується непередбачуванішою економічною системою, що призвело до нестабільності та стресу для багатьох робітників. Бауман [4, c.141] запитує: “Як можна прагнути роботи на все життя, роботи як покликання; якщо кваліфікації, отримані ціною стількох зусиль, щодня перетворюються з активів у пасиви?”. Він вважає, що найкраще пристосованими є не ті індивіди, які інвестують у стабільність, а ті, які більш гнучкі, які вбачають у нестабільності нормальні умови існування. Але хоча всі люди намагаються пристосуватися до мінливого суспільства, лише небагатьом вдається побачити “локальний порядок у глобальному хаосі” [3]. Кастель [9] вбачає у цих змінах неспроможність національних держав гарантувати зайнятість і забезпечувати перерозподіл багатств, що спричиняє конкуренцію в межах самого робітничого класу і диференціацію між тими робітниками, які користаються з попиту на їх працю, і тих, чиї навички стають непотрібними суспільству.
Перехід від планової до ринкової економіки означав подібні зміни в пострадянських суспільствах, але значно швидшим темпом. Деіндустріалізація, індивідуалізація, зростання нерівностей і поява нових економічних просторів і практик - усе це відбулося менш ніж за одне десятиліття. Це призвело до втрати мільйонів робочих місць, переважно в державному промисловому секторі. Нові економічні практики (такі як бізнес та торгівля) набули ваги, тоді як фізична праця втратила свою символічну силу [26]. Принципи індивідуалізму, підприємливості та особистої адаптації заміняють ідеали спільноти, праці, стабільності та державного захисту. Кідекел [15, c.120] зауважує, що хоча негативний образ праці не є унікальним для Східної Європи, однак, “специфічні умови, в яких соціалізм було замінено неокапіталізмом посилили диференціацію робітників від інших соціальних груп, а також відчуження робітників один від одного”.
В умовах індивідуалізації праці та життя, особистої відповідальності за успіхи і невдачі, а також акцентів на володінні цінними знаннями та навичками, які б дозволили бути “гнучким” і пристосовуватися до непередбачуваної економіки, у Західних суспільствах з'явилася думка, що клас перестав відігравати будь-яку роль у детермінації життєвих шансів. Зокрема, такими є погляди Бека, який виступає проти використання класових категорій у соціальних дослідженнях, бо клас, на його думку, залежить від об'єктивного рівня доходів, структури праці та зайнятості, а всі ці речі вже не є актуальними: “Індивідуалізації ще й досі протистоїть досвід колективної долі (масове безробіття та декваліфікація); однaк [...] класові біографії, певним чином приписані, перетворюються на рефлексивні біографії, які залежать від рішень актора” [5, c.188].
Натомість Лоулер говорить, що хоча клас вже не є простим індикатором економічної позиції на ринку праці, класова приналежність не зникає, а перетворюється на культурну ознаку, де “неправильні” ідентичності приписуються робітничому класу спостерігачами з середнього класу [18, c.804]. Класовий аналіз зникає з політики та науки саме тоді, коли економічні нерівності стають все помітнішими, (зокрема і в пострадянських суспільствах, де класова позиція все більшою мірою визначає життєві шанси людей).
Посткомуністичний адаптаційний дискурс подібно до індивідуалізаційних тенденцій на Заході також aпелює до аргументів щодо “кінця класу”. Злобіна зауважує, що не класова позиція, а індивідуальні риси, такі як “адаптаційний потенціал” відіграють основну роль у визначенні становища індивіда в пострадянському суспільстві. Однак, у даному випадку, ігнорується той факт, що сам адаптаційний потенціал є формою культурного капіталу, який нерівномірно розподілений між різними класами, і цей “потенціал” стає джерелом класових відмінностей, свідченням “правильної” культури і “правильного” ставлення до ринкових перетворень. Хоча поняття класу не згадується, те, яким чином середні класи прославляються за успішну адаптацію, а робітничі класи звинувачуються за невміння/небажання пристосовуватися, є прикладом класової політики.
3. Aдаптаційний дискурс як відповідь на посткомуністичні трансформації
Відхід від планової економіки у Східній Європі та колишньому СРСР призвів до зростання нерівностей і диференційованої класової структури. Нові середні класи та пострадянські еліти сприймали економічну лібералізацію, приватизацію та перехід до ринкових принципів «економічної доцільності» як необхідні і корисні для країни і для них особисто. Натомість, робітничий клас відчував незадоволення та розчарування від реформ. Оскільки економічні зміни потребували змін в ідеологічних принципах, маргіналізація робітничого класу відбулася не лише в економічному полі, але й через соціальні репрезентації робітників. Їм все складніше звертатися до позитивної колективної класової ідентичності, яку вони мали за соціалізму і виражати класові інтереси через політичний активізм [19].
Робітничі спільноти представлені як у Західних так і пострадянських мас-медіа як “гето безробітних” [22, c.411], як сірі депресивні райони, а самі робітники - як анонімна маса, як “совок” або як “пережитки комунізму” [15]. Отже, йдеться не лише про економічну маргіналізацію (maldistribution), aле також про дискримінуючу стереотипізацію (misrecognition) робітників; причому як економічний так і суспільний вимір нерівності, на думку Фрейзер, є “формами інституалізованої субординації і тому - серйозним порушенням справедливості” [14, c.26]. Як слушно зауважує Стеннінг, “існує тонка межа між аналізом структурних процесів, які маргіналізують робітничі спільноти і дискурсами, які вбачають причину маргіналізації у діяльності (чи радше бездіяльності) самих спільнот” [26, c.989]. Ґрунтовний аналіз структурних процесів лежить поза обсягом цієї статті. Однак, адаптаційний дискурс, який я аналізую, є добрим прикладом дискурсивної структури неоліберального проекту трансформацій, що призводить до маргіналізації робітничого класу як “Іншого”.
Робітничий клас, який вважався ідеологічною основою радянських суспільств, втратив свій матеріальний та символічний статус внаслідок структурних змін та зростання соціальних нерівностей. Це не означає, що всі робітники програли під час переходу до капіталізму або що всім було краще за комунізму. Дехто вітав зміни, бо бачив у них можливість самоствердження у більш конкурентному середовищі. Висококваліфіковані робітники часто створювали свої власні фірми, продаючи свої здібності, тоді як інші ставали підприємцями, чи знаходили нову роботу в приватному секторі. Деякі сектори економіки не зазнали таких труднощів як інші, і там робітникам вдалося зберегти роботу і стабільність. Однак, така внутрішня диференціація не спростовує, а навпаки підтверджує маргіналізацію робітничого класу як класу. Адже той факт, що багатьом робітникам таки вдалося досягти вищого соціо-економічного статусу, стало ще одним прикладом “адаптації”. Ті робітники, які досягли вищих позицій, використовували адаптаційний дискурс, щоб пояснити зростання власних привілеїв, але також і маргінальні позиції робітників, яким не вдалося пристосуватися. Бурдьє [8, c.43] добре відзначає цю тенденцію: “Maкс Вебер говорив, що домінуючі групи потребують “теодицею (боговиправдання) власних привілеїв” або, точніше, соціодицею - теоретичне виправдання того факту, що вони привілейовані у суспільстві. Сьогодні в серці сієї соціодицеї лежить поняття компетентності, що приймається як домінуючими (звісно, адже це в їхніх інтересах), так і рештою суспільства”
Представники нових середніх класів говорять про свої життя як приклади успішної адаптації до нових соціальних реалій. Таке ж пояснення їх успіху зазвичай дають і соціологи. Отже, успішне пристосування стало “соціодицеєю” виправдання нерівностей у пострадянських суспільствах. Ось, зокрема, вступ до дослідження середніх класів в Україні, проведене Симончук [28, c.23]:
“Суспільне замовлення вимагає сьогодні людей особливого психологічного типу. Щоби не втратити свої соціальні позиції і втриматися в середньому класі, необхідно культивувати певні особистісні якості - здатність швидко адаптуватися до перманентно оновлюваних соціальних і професійних умов протягом усього життя, вміння легко навчатися і легко позбуватися застарілих навичок і знань”.
У подібних твердженнях соціальні нерівності перетворюються на індивідуальні особливості, і проблема класового суспільства стає проблемою самих людей. Таким чином менш успішні представники робітничого класу також мусили би пристосуватися, могли би пристосуватися, але чомусь не пристосовуються. Але по-перше, “мусили би пристосуватися” означає, що адаптація не лише бажана, а є імперативом, а ті, хто не пристосовується має неправильне/хибне ставлення. По-друге, “могли би пристосуватися” означає, що адаптація є лише питанням особистих зусиль і не враховує можливі структурні перешкоди до успішної адаптації. І нарешті, “не пристосовуються” означає, що робітничий клас або не має адаптаційного потенціалу, або не використовує його як слід, в той час як насправді існує безліч свідчень про адаптаційні стратегії найбідніших груп лише з метою виживання [27].
4. Критика посткомуністичного адаптаційного дискурсу
Мої критичні зауваження щодо посткомуністичного адаптаційного дискурсу стосуються трьох пунктів. По-перше, “успіх” та “невдача” представлені у суто індивідуальному контексті, ніби структурні фактори не мають значення. По-друге, цей дискурс стає знаряддям у руках середніх класів для створення та легітимації класових відмінностей. І нарешті, цей дискурс є не нейтральним соціологічним поясненням нерівностей, а ідеологічним, створеним з метою забезпечення успішного переходу до капіталізму.
a. Індивідуалізація в умовах структурних нерівностей.
Адаптаційний дискурс запозичує Західні ідеї індивідуалізованого суспільства та ліберального гуманізму. Останній виник в епоху Просвітництва і його епістемологічне підґрунтя - в ідеях “суверенної особистості” [13]. Однак, французькі революційні ідеї свободи, рівності та братерства не були втілені в життя в Західних капіталістичних суспільствах, де залишилися класові, гендерні та расові відмінності. Аналізуючи французький постколоніальний дискурс, Барт зауважує, що ліберальна риторика “доброго суб'єкта-громадянина”, заснована на принципах рівності та засудженні расової дискримінації, все ж залишалася сліпою до реально існуючого расизму. “Ця позиція здається прогресивною, хоча насправді забезпечує безперешкодне відтворення структур расових нерівностей,” - писав Барт [11, c.246]. Так само, середні класи вважають, що їх позиції залежать виключно від їх здібностей та зусиль, і застосовуючи ліберальний дискурс, що “клас не має значення”, залишаються сліпими до реально існуючих класових нерівностей і ситуацій, де клас таки має значення [12, c.78]. “Можливо клас десь там існує, але індивідам здається, що їх особисто він не заторкає”, - пише Реай [21, c.923]. Мобільність і доступ до різних форм капіталу, які існують для “вибраних”, вважаються доступними для багатьох інших [25, c.48].
Тоді як ідеологія класичного лібералізму передбачає не лише індивідуальну відповідальність, але й рівні можливості, у пострадянських суспільствах відбулося зростання нерівностей, і позиція індивіда на початку перехідного періоду значною мірою визначала його чи її життєві шанси. Старші люди, мешканці сіл та містечок, менш освічені індивіди та робітники у промислових регіонах з високим рівнем безробіття мали більшу ймовірність опинитися в нижчих шарах суспільства [17]. Кідекел зауважує, що перехідний період створив систему “тривалих нерівностей” для робітничого класу в пострадянських країнах:
“Ідентичності робітничого класу формуються в контексті зменшення доступу до ресурсів - матеріальних, соціальних і символічних - у неокапіталістичному суспільстві […] Робітники сприймають себе, і їх сприймають як нерівних до інших категорій суспільства” [15, c.116].
Пострадянські робітники, які зберегли свою роботу замість того, щоб “вдатися до активніших адаптаційних стратегій” (як каже Симончук) можуть лише звинувачувати самих себе за те, що вони не адаптувалися, за те, що не скористалися з можливостей, які ніби-то були відкритими перед ними, за те, що не не покладалися на власні сили, а очікували державного захисту; “навіть за умов, коли ті, хто їх звинувачує - медіа, нові підприємці, парламентарії, деякі державні урядовці - отримали левову частку переваг за нової економічної системи” [15, c.114].
“Бути індивідом de jure означає не мати нікого, кого можна було б звинуватити у власних бідах, не шукати причин власних поразок ніде окрім власних невмінь, і не шукати жодних вирішень проблеми окрім подальших спроб вийти зі скрутного становища. […] З поглядом, зосередженим на власній успішності і таким чином неуважним до соціального простору, де колективно продукуються суперечності індивідуального існування, чоловіки та жінки природньо схиляються до неусвідомлення повноти та комплексності їхнього становища.” [3, c.106]
Якщо класові відмінності об'єктивно існують, але не визнаються на суб'єктивному рівні, вони стають “прихованими травмами” (hidden injuries) [24] і чинять “символічне насилля” над тими, хто перебуває у домінованих позиціях, але може виразити свій нижчий статус лише в індивідуалізованих термінах як особисту невдачу.
Важливо зауважити, що я не критикую ліберальні принципи самі по собі, але привласнення цих принципів домінуючими класами у капіталістичних суспільствах, де ліберальні ідеї стають знаряддям для відтворення класових нерівностей. Подібно, Бол [2, c.4] критикує індивідуалізаційні теорії Бека та Гідденса, їхні теорії про «рефлексивних акторів», не тому, що «індивідуалізм» чи «рефлексивність» - це погані риси, а тому, що завдяки подібним словам ігнорується факт, що “різні соціальні групи стикаються з 'системними суперечностями' і нерівномірним розподілом ресурсів різних типів, які роблять можливими рефлексію та вибір”.
б. Створення класових відмінностей на основі “адаптаційного потенціалу”
У пострадянських суспільствах класи не відсутні, а представлені через особисті характеристики: бути представником робітничого класу означає не стільки бути бідним або працювати на заводі, як радше - мати неправильне ставлення до перетворень і не мати адаптаційного потенціалу “через погані звички, яких вони навчилися (за часів СРСР), які включали сумнівну етику праці, відсутність продуктивності, нечесність/обман та очікування отримати щось за ніщо” [15, c.114]. Відмінності у культурних нормах та ідентичності, таким чином, представлені як причина нижчих економічних позицій, і використовуються щоб з одного боку виділити класові відмінності, а з іншого - стерти поняття “класу” [18, c.800]. Такий дискурс сприяє символічному продукуванню класу, “надаючи системи інтерпретації, які визначають як ми розуміємо класові відмінності” [25, c.46].
Блекберн [6, c.735] зауважує, що клас “став власністю індивіда”. І дійсно, індивідуалізація не заперечує класового поділу суспільства, а радше класові нерівності виражаються як наслідок індивідуальних відмінностей, і таким чином легітимізуються. Якщо якісь індивіди не можуть скористатися з наявних можливостей до мобільності та адаптації, то їх представляють як “дефективних”, як таких, кому чогось не вистачає (розуму, освіти, певних норм і цінностей, чи того ж адаптаційного потенціалу). Таким чином лінії класового поділу визначаються на підставі здібностей та заслуг, де ті, хто мобільні, мають високозатребувані знання та навики і постійно адаптуються, опиняються на вершині соціальної ієрархії. І хоча такий акцент на розумі та здібностях (меритократія) є чи не найсильнішим пунктом неоліберальної ідеології, ці принципи (та й сама ідеологія) має багато суперечностей. Зокрема, Бурдьє [8, c.42] у своїх дослідженнях показував, що хоча неоліберали сприймають розум як “дар з небес”, ми знаємо, що він “розподілений нерівномірно за соціальними ознаками, і що нерівності у 'розумі/інтелігентності' - це соціальні нерівності”. Подібно, адаптаційний потенціал не просто “у когось є, а у когось немає”, він є формою символічного капіталу, який нерівномірно розподілений серед представників різних соціальних груп у пострадянських суспільствах, даючи можливість лише небагатьом досягти позицій середнього класу.
Інша проблема полягає у самому визначенні “адаптаційного потенціалу”. Подібно до “розуму/інтелігентності” з прикладу Бурдьє, саме домінуючі класи визначають, хто успішно адаптувався, а хто - ні. Незважаючи на численні дослідження “стратегій виживання” найбідніших верств населення, за “успішну адаптацію” приймаються лише ті її форми, які засновані на капіталістичних нормах і цінностях [27].
в. Капіталістична економіка як нормативна і така, що вимагає нашої адаптації.
Останній аргумент, який я хочу навести у відповідь на адаптаційний дискурс це те, що потреба пристосовуватися до нових соціо-економічних умов представлена як самоочевидна, і що відсутні альтернативи до ринкових перетворень. Соціальні нерівності вже не представляють як наслідок економічної субординації і нерівномірного розподілу цінних ресурсів (включаючи й наявність самого “адаптаційного потенціалу”), але як проблему культури та ідентичності. “Глобальні зміни”: деіндустріалізація, безробіття і державна дерегуляція представлені як такі, яких неможливо уникнути, тому слід пристосовуватися щоб могти розпоряджатися власним життям, бути незалежнішим від держави тощо. “Грається ціла гра з конотаціями та асоціаціями таких слів як гнучкість, вправність, дерегуляція, щоб вказати, що неоліберальне послання є універсальним посланням визволення” [8, c.31].
Жижек [29] стверджує, що якщо декілька десятиліть тому ще можна було дискутувати про різні можливості розвитку суспільства, а також були спроби різних соціальних груп втрутитися на захист своїх колективних інтересів, то нині капіталістична економіка представляється як “об'єктивна реальність”, унеможливлюючи будь-яку критику і розгляд альтернативних шляхів розвитку пострадянських суспільств. Також, адаптаційний дискурс говорить, що саме індивіди повинні пристосовуватися до ринкової економіки, а не навпаки. Виходить, що робітники мають пристосуватися до тих умов, де їх можуть ще більше експлуатувати у тіньовій економіці зі зростанням нестабільності та “гнучкості”, де втрачаються скромні переваги державної повної зайнятості та соціальних гарантій [15].
“В ім'я цієї моделі вводиться “гнучкий графік зайнятості” - ще одне магічне слово неолібералізму - що означає нічну працю, працю на вихідні, нерегулярні години зайнятості [...] Таким чином справжні ознаки “законів ринку” - економічного світу без жодного зовнішнього регулювання - стають нормою та ідеалом усіх практик” [8, c.34-35].
Бурдьє [8, c.26] стверджує, що необхідно зруйнувати міф про історичну неминучість, і, розуміючи економічні потреби, не сприймати їх за даність, а чинити їм опір і, де можливо, нейтралізувати їх вплив.
Висновки
У цій статті я показала, що пострадянський адаптаційний дискурс є знаряддям для створення і відтворення як старих так і нових соціальних нерівностей. Він має у своїй основі Західний дискурс про індивідуалізацію праці, про особисту відповідальність за успіхи та невдачі і про “кінець класу” [20]. Адаптаційний дискурс місрепрезентує пострадянських робітників, стверджуючи, що їх маргінальні соціо-економічні позиції є наслідком відсутності “адаптаційного потенціалу”. Проблема класу представлена як проблема “як зробити робітників більш подібними на середній клас” [18, c.799]. Однак, як влучно зауважує Севедж [23, c.159] “якщо класовий аналіз ще може відігравати якусь роль, то ця роль полягає у постійному наголошенні на брутальних реаліях соціальних нерівностей і на ігноруванні цих нерівностей представниками індивідуалізованої культури середнього класу, які не помічають соціальних наслідків своїх повсякденних вчинків”. Я показала, що негативними соціальними наслідками адаптаційного дискурсу є маргіналізація пострадянських робітників і некритична легітимація системи класових нерівностей за переходу до ринкової економіки.
Примітки
1. Arthur, M. B. The boundaryless career: a new perspective for organizational inquiry. // Journal of Organizational Behaviour -1994. - Issue 15 - P.295-306.
2. Ball, S. J. Class strategies and the education market: the middle classes and social advantage. - London and New York: Routledge Falmer, 2003.
3. Bauman, Z. The individualized Society. - Cambridge: Polity, 2001.
4. Bauman, Z. Postmodernity and its discontents. - Cambridge: Polity, 1997.
5. Beck, U. Risk society: towards a new modernity. - London: Sage, 1992.
6. Blackburn, R.M. A new system of classes: but what are they and do we need them? // Work, Employment & Society -1998. - Vol. 12 (4). - P. 735-41.
7. Bourdieu, P. The forms of capital. // John Richardson (ed.) Handbook of theory and research for the sociology of education. - New York: Greenwood Press, 1986. - P. 241-58.
8. Bourdieu, P. Acts of resistance: against the new myths of our time. - Cambridge: Polity, 1998.
9. Castel, R. L'Insécurité sociale : Qu'est-ce qu'être protégé ? - Seuil: La République des idées, 2003.
10. Crompton, R. Class and Stratification, second edition. Cambridge: Polity, 1998.
11. Farough, S. D. The social geographies of white masculinities. // Critical Sociology. – 2004.- Vol. 30 (2). - P.241-64.
12. Fine, M. and Weis, L. Compositional studies, in two parts. Critical Theorizing and Analysis on Social (In)justice. // Denzin, N. and Lincoln, Y. Handbook of qualitative research (third edition). London: Sage, 2005. - P.65-82.
13. Foucault, M. Discipline and Punish. New York: Verso, 1979.
14. Frazer, N. Rethinking recognition. // New Left Review. -2000. - Issue 3. - P.107-20.
15. Kideckel, D.A. The unmaking of an East-Central European working class. // Hann, C.M. (ed) Postsocialism. - London and New York: Routledge, 2002. - P.114-32.
16. Kincheloe, J.L. and McLaren, P. Rethinking Critical Theory and Qualitative Research. // Denzin, N. and Lincoln, Y. Handbook of qualitative research (third edition). London: Sage, 2005. - P. 303-34.
17. Lane, D. Trajectories of transformation: theories, legacies and outcomes. // Lane, D. (ed) The legacy of state socialism and the future of transformation. Lanham, Boulder, New York and Oxford: Rowman & Littlefield, 2002. - P.3-31.
18. Lawler, S. Introduction: Class, Culture and Identity. // Sociology. -2005. - Vol.39 (5) - P.797-806.
19. Ost, D. The defeat of solidarity: Anger and politics in postcommunist Europe. - Cornell University Press, 2005.
20. Pakulski, J. and Waters, M. The death of class. - London: Sage, 1996.
21. Reay, D. Beyond consciousness? The psychic landscape of social class. // Sociology. – 2005. - Vol.39 (5). - P.911-24.
22. Reay, D. and Lucey, H. “I don't really like it here but I don't want to be anywhere else”: children and inner city council estates. // Antipode. – 2000. – Issue 32. - P.410-28.
23. Savage, M. Class analysis and social transformations. - Buckingham, Philadelphia: Open University Press, 2000.
24. Senett, R. and Cobb, J. The hidden injuries of class. - Cambridge: Cambridge University Press, 1977.
25. Skeggs, B. Class, Self, Culture. - London, Routledge, 2004.
26. Stenning, A. Where is post-socialist working class? Working-class lives in the spaces of (post-) socialism. // Sociology. -2005. – Vol.39 (5). - P.983-99.
27. Stenning, A. Re-placing work: economic transformations and the shape of a community in post-socialist Poland. // Work, Employment and Society. – 2005. – Vol.19 (2) - P.235-59.
28. Симончук Е.В. Средний класс: люди і статусы. К.: ІС НАНУ, 2003.
29. Zizek, S. The ticklish subject: the absent centre of political ontology. London and New York: Verso, 1999.
30. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін. К.: ІС НАНУ, 2004.
Немає коментарів:
Дописати коментар