Розповідь дружини звільненого робітника заводу «Більшовик» про перетворення заводу на одноіменний торгово-розважальний центр, записана студенткою соціології НаУКМА Катериною Шандро. Аудіозапис і транскрипт доступні для використання в наукових цілях за умов збереження конфіденційності і посилання на проект “Праця і робітничий рух в Україні”.
Те, що закривають заводи і відкривають торгові центри - це мабуть закономірність, на жаль. Хоча дуже негативна закономірність. Розумієте, що це таке, коли перестає працювати виробництво в країні. Це значить немає розвитку ні економічного, ні потенціального. А що таке розважальні, торгові центри? Це все звичайно добре, потрібно, але не в таких масштабах, не в таких кількостях, що ми сьогодні маємо. Справа в тому, що в країні повинні працювати. Якщо ми будемо тільки відпочивати і тратити гроші, завтра вони закінчаться. Не може бути розвитку без виробництва, ніяка країна просто не може існувати, я думаю.
Не однозначне у мене ставлення до цього торгового центру. З однієї сторони, начебто й позитивне. Все ж таки близько розположено й вродє би удобно. Ну, я Вам чесно скажу, це затрагує мою сім’ю. Це дуже болюче питання. Ми вже декілька років намагаємось його не піднімати, ну раз Ви питаєте, то я Вам скажу. Мій чоловік працював на цьому заводі і попав під скорочення. Розумієте, що таке людині у віці вже залишитись без роботи, без куска хліба. Тим більше голові сімейства, і так… То це дуже прикро. Сьогодні ми, звичайно, це питання вже вирішили. Він працює у моїй бригаді, я його забрала до себе. Працюємо обоє будівельниками. Тобто отак нас це питання, такою стороною стосується, на жаль.
Чоловік мій пропрацював на заводі «Більшовик» дванадцять років. На жаль цього недостатньо для професійного стажу. То він получається у підвішеному стані – ні там, ні там. Він працював у цеху по виготовленню хімічних добрив. Я точно не знаю, ким іменно. Що іменно. Але справа в тому, що це хімічне виробництво, тобто воно ж якісь пільги передумолювало. Тому і хоч і важко було працювать, і хай не така була висока зарплата, але були ж якісь інші чинники стимулюючі. А пільги ці ж не залишаються. Коли ти міняш вид професії, то воно ж не являється переходящим. Якби він зі своєї роботи ішов на пенсію, то він пішов би набагато раніше, за пільговими умовами згідно діючого законодавства в нашій країні.
Та й узагалі, працювати на заводі — це поважно і престижно. Я думаю да. Навіть не те, що думаю, я впевнена. У свій час наша мораль трактувала, що кожна професія, кожна робота почесна. Це сьогодні вже якось воно видозмінюється трошечки, вже підходи зовсім інші в моральному, соціальному плані. А я все-таки вважаю, що робітнича професія престижна, люба робітнича професія престижна і без неї просто неможливо жити.
Чи повернеться так колись як в СРСР, іменно в такому масштабі, я не можу сказати так чи ні. Тому що треба, щоб воно повернулося, все-таки була і повага, і визнання цього прошарку. Це обо’язково! В якому плані в наш час все це буде? Так як сьогодні ставиться це питання, особисто мені не подобається. Я сама робітничої професії, я сама працюю часто як віл, і дуже заморююсь, дуже важко фізично. Але коли я бачу результати своєї роботи, коли вони високопрофесійні, високого класу, то я отримую від цього задоволення, відчуття того, що я роботу роблю правильно і на рівні, так як і повинно бути, розумієте? І тому я вважаю, що все-таки, не дивлячись на те, що говорять «та, що там при Союзі», але все-таки багато моральних принципів були правильні. І сьогодні я думаю, що нам треба і нашу молодь, ну і може і самих себе навіть якось… не перевиховувати, але все-таки працювати у такому напрямку.
Ось сусіди наприклад. Одні такі сусіди як ми, прості. Ті нормальні, бо вони, так скажемо, нашого рівня, нашого круга. Да, з ними нормально ми спілкуємось. А зараз є ж такі люди – скажем нове покоління вже. Як їх раніше називали новими русскими, то у нас нові українці. Може вони й не зовсім до них відносяться, але намагаються туди. То, ви знаєте, не завжди почуваєш себе комфортно. Ми з ним не вітаємось, нічого, але навіть такий погляд скользящій – він не завжди приємний. Я не думаю, що це я просто так там собі надумала, це відчуваєш, просто відчуваєш. Тобто оця різниця сьогодні в матеріальному становищі, ця велика різниця відчувається і на відношеннях між людьми.
Ну, не ми ж ці питання вирішуєм. Ми прості люди, ми робимо свою роботу, а вирішують наверху. Я запропонувалa б відновлення виробничого процесу, це однозначно. От читаємо пресу, дивимось телевізор, ми знаємо що дуже багато на Україні заводів позакривалось і фабрик. Потрібно відновлювати, треба думати за людей, за те, щоб кожна людина, як написано в нашій Конституції, мала право на труд, на роботу. То для цього треба, щоб працювали всі ці підприємства. Значить треба відновлювати їх роботу. І давать людям робочі місця. Виходить на світовий ринок.
Звичайно не з тими задатками, які були. Тому що взять, навіть наш завод «Більшовик». Він потребує модернізації. Того ж перепрофілювання. Чогось нового. Я не можу сказати іменно чого. Це повинні сказати фахівці. Тільки в такому напрямі треба працювати сьогодні в нашій державі. Тільки тоді ми зможем вийти в Євросоюз, на європейські ринки. Модернізація виробництва на заводі однозначно потрібна. Тому що на тих апаратах, чи як вони там називаються... звичайно ж, уже скільки їм років! Техніка, яка була там встановлена, морально устаріла, вона зносилася, вона вже зламалася. І сьогодні є новинки виробництва всі ці. Модернізована техніка, електроні носії. Це все потрібно, щоб рівень виробництва був високий і щоб рівень випуску товарів відповідав сьогоденню. І від цього однозначно буде ефет. Це я Вам кажу як проста людина, яка не зає тонкощів професійних, але... так.
Чоловік зарплатою на заводі не був задоволений. Ніколи її не досить, нам всєгда хочеться більше. Тим більше я думаю, коли розвивається суспільство, коли в нашій державі піднімається рівень життя, то хочеться, щоб піднявся і твій особистий рівень. Але я знаю, що він би хотів повернутися на завод. Я ж кажу, що в нас це дуже хвилююча тема в нашій сім’ї. Ми її сьогодні не торкатимемось. Але він із задоволенням би повернувся, тому що працював він, працював там його батько – ціла династія. Я не знаю куди б пішли наші діти, бо щас вони ще навчються. Але... все-таки я думаю, що ця професія одна із престижних. І він би працював би. Ну, звичайно, щоб були умови, зарплатня щоб була достойна, і щоб на неї жити, а не просто жевріти. Кожна людина хоче жити достойно. Ми бачимо який великий контраст сьогодні між прошарками наших людей, коли це явно видно, коли проста людина не може собі нічого дозволити.
Я сама на заводі не працювала. В принципі, будівельником працювати дуже не легко, це важка фізична робота. І теж часто буває працюєш, а різні люди попадаються і не всім подобається твій результат роботи. Тож бувають і конфліктні ситуації. Я з задоволенням пішла б на «Більшовик» працювати, аби була робота. Ми живемо тут неподалеку, робота на місці. Тим більше коли б виробництво було модернізоване, можливо там би й умови були. Та не можливо, звичайно були б умови праці набагато кращі навіть тих, які були раніше. Думаю я б з задоволенням пішла б. А щоб діти працювали... Як я б хотіла? Вони то вибирають собі самі дорогу. Вони й обирають, й проторюють. Але я б не була проти, якби вони обрали цю професію. Мені подобалось, коли чоловік працював і був задоволений своєю роботою.
Перед цим я вже сказала, мабуть, підвела до цього, що робітничий клас – це основа. Тому що без простої роботи, без отого першочергового базису любого виробництва, любої сфери не може бути позитивних напрацювань і результатів взагалі. Тому я вважаю що робітник – це основа країни, основа виробництва, то базис, на якому все тримається. Ви ж розумієте, що на одному відпочинку нічого триматись не може.
Все таки раніше все було планово, організовано, була дисципліна. Я не можу сказати, що зараз немає дисципліни, вона є. Але тоді, розумієте, було якось підчинено все одній ідеї, все було на такому підйомі, ентузіазмі. В моральному плані нам було легше, тому що ми були піднесені, зайняті, ми знали до чого ми йшли. Хай ми може менше отримували, але ми розуміли свою значимість. От була значимість робочої людини. Сьогодні ми цього не відчуваємо. Тільки того, що об нас не витирають ноги. На жаль. Це дуже-дуже неприємна ситуація. Дуже важко в такій моральній обстановці жити. Тому я счітаю що все-таки сьогодні моральність у нашій країні на низькому рівні. Треба на рівні держави ці питання вирішувати. Проста людина цього не зробить, звичайно.
Ви знаєте, читаємо ми може не так багато, як хотілося б, а по телевізору недостатньо інформації отримуємо самі. Те, якими знаннями я володію... Я хочу сказати – раніше у нас, у робітничого класу, це була армія робітників, це була ударна армія, виконувала основну роботу. То сьогодні навіть таких робітничих професій набагато менше. Чому люди стоять на біржі праці – тому що немає робочих місць. І в тій же промисловості, і в тому ж сільському господарстві... вони просто відмовляються від робочих рук. І я думаю, що сьогодні армія чиновників стала більша. Ми ж бачимо – «Ким Ви працюєте?» - «Менеджер», «Хто Ви?» – «Менеджер, менеджер, менеджер…» В усіх сферах, куди не глянь – чиновники, чиновники, чиновники.
Я з особистого досвіду без роботи не залишалась. Я завжди з роботою. Коли мій чоловік залишився без роботи то ми це питання вирішили дуже швидко – я його забрала до себе в бригаду. Але у мене є багато знайомих, які митарствують і не завжди можуть найти себе тут. Багато професій таких є, що вони позникали, що на ринку праці їх просто немає і люди хотіли б виконувати роботу, але немає таких вакансій. Дуже багато моїх знайомих залишаються без постійної роботи, без засобів на прожиття, навіть на саме мінімальне прожиття. Тобто сьогодні дуже багато в нас стоїть на ринку праці людей, які хочуть працювати, але не можуть знайти ту роботу, яку б їм хотілося. За їхнім талантом, чи за їхнім вмінням, може за набутою професією. У них немає такого широкого вибору.
Кажуть, що як закриють «Більшовик», то це буде добре для навколишнього середовища. Не знаю, це питання не дуже однозначне. Справа в тому, що коли стосується нас, що мій чоловік перестав працювати на заводі – для нашої сім’ї це великий мінус. І те, що тут частина заводу перепродана і це зовсім інші заклади. Теж ми до цього негативно ставимось. Але дійсно в населених пунктах, особливо у містах, де проживають люди, відпрацювання заводів є шкідливими для людини, особливо і спальних районах. Тому може все-таки було б і доцільно навіть перенести не тільки наш «Більшовик», а й інші заводи, які знаходяться у черті города. Винести їх за місця населених пунктів. Дійсно, на навколишнє середовище це дуже-дуже негативно сказується, а від цьогов першу чергу страдаємо ми, діти особливо. Сьогодні ми бачимо, які діти нездорові, вони хворіють дуже. І скільки ми використовуєм коштів на їх медикаменти, лікування. То звичайно може з однієї сторони це й краще. Тому я думаю що це питання майбутнього, звичайно неможливо вирішити це питання зразу за ці заводи, але звичайно його вирішувати треба.
А назва «Більшовик» для торгового центру — це взагалі нонсенс. Я розумію це просто якась насмішка. Хто знає історію і хто такі більшовики, історію створення заводу «Більшовик» — як можна залишити назву цьому магазинові? По-перше «більшовик» - це більшість, більшість людей, а це були революціонери, які зробили революцію в країні, поміняли устрій країни, скажем так, працювали в цій державі. І тепер залишити… Я розумію так: коли дається якась назва, то вона ж повинна відповідати цьому підприємству, цій установі чи цій організації. Профіль, вид роботи… Я не знаю хто залишав цю назву і якими вони категоріями і принципами в цей момент користувалися. Я не розумію, я не розумію. Як проста людина, я їх не розумію.
Торговий центр ми звичайно відвідуєм. Друге діло, що ми не ходим там на всі розважальні заходи. Якось вродє вік не позволяє. Та й не завжди це тільки вік, але теж доходи. Ми не можем собі дозволити такі заходи. Магазини там цікаві, але вони дуже дорогі, ми там не можемо для себе придбати речей. Просто дуже гарні, як на подіумі. Як ми бачимо, коли демонструють якісь нові моделі – це красиво. Але хотілося б усе-таки, щоб подумали й за нас, все-таки людей ж навколо живе багато простих, там же ж не одні багаті живуть. Хотілось би, щоб зчитували цю тенденцію. Але мені подобається те, що там усе ж таки відкрили каток. Спорт — це здоров’я. Це дуже добре, діти зможуть там кататись, та й дорослі теж. Я тільки ходила дивитися, сама я там не їздила. Хожу дивитись, цікаво. Ну, а торговий центр, звичайно, як торговий центр. Ви знаєте, це не вихід. Це не вихід. І я ж говорю, що на одних торгових центрах країну не підняти.
Немає коментарів:
Дописати коментар