Розповідь продавчині на ринку у невеликому місті Центральної України про свої умови праці, записана студенткою соціології НаУКМА Юлією Ковальчук. Аудіозапис і транскрипт доступні для використання в наукових цілях за умов збереження конфіденційності і посилання на проект “Праця і робітничий рух в Україні”.
* * *
У мене стаж уже більше тридцяти років. Тридцять чотири роки уже. Я працювала на заводі з 1977 року, опанувала дві професії. Спершу в термічному цеху контролером, потім в експертній лабораторії досліджувала структуру металу, мені там дуже подобалось. Я дуже любила свою роботу. І де б не працювала, я лучшого не бачила. А потім вже в 1995 році почали нас скорочувати і мені прийшлось шукати на нашому ж заводі другу роботу. Потрібні були люди в котельні нашій, оператори. І я пішла на курси, завод мені все проплатив і мене вивчив. Закінчила курси і працювала там з 1995 року по 2007 рік, поки не закрили нашу котельню, порізали на клапті. Оператором я працювала роки три, але мені там важко було працювати і я перейшла лаборантом на хімводоочистку. Очищала воду, яка подається в котьол. Щоб не було накипів, то ми фільтрували цю воду, щоб вона м'ягка була, щоб накип унічтожити. У нас кожного року була переатестація, ми здавали екзамени, білети тянули, задачі рішали, як у школі. На всю котельну нас працювало десь сорок п'ять чоловік, а якщо на хімводоочистці, то нас було біля двадцяти.
Коли завод почали унічтожати, нам не стало де працювати, вже не було п’ятиденки, а були триденки, нам потрібно було шукати роботу. Ще працюючи в котєльні, я підробляла на ринку. Ходила і стояла на реалізації, не офіційно. Я якби вчилась. І людині, в якої я працювала, це було вигідно. Я ходила у свої вихідні. В нас була позмінна робота і я робила з восьмої ранку до восьмої вечора у перший день, а на другий день я виходила на восьму вечора. Значить у другий я йшла на восьму ранку на ринок до п'яти, потім я відпочивала декілька годин і йшла на нічну зміну. Нічну зміну я відпрацьовувала і звідти оп'ять їхала на ринок. Бували такі дні, що я відпрошувалась, різне було. Но в основном я тягнула дві роботи з 2005 по 2007 роки.
А потім нас усіх звільнили. Зараз вже цієї котельні не існує, все вивезли на металолом. Дуже шкода, дуже шкода. Кучма думав, що все закриє і поки він буде править, то будуть метал продавати і пенсії платити, і зарплата — всьо буде. Так воно все і було! Но метал закінчився, все вже перерізали, що могли. І тепер ось просять у Дніпропетровську — не знаю, чи ти чула, як по телевізору передавали — що там буде Євро2012, а дороги там ужасні. То просять, щоб бідні люди помогли дороги строїть. Хто скільки може, що благодійний внесок дав, хто десять гривень, хто двадцять, хто сто, хто п'ятсот і так дальше. Повинні самі люди зробити дороги. А вас скільки мільйонерів там? Ви не можете за свої гроші зробити дороги? На чиїх грошах ви стали мільйонерами?
В нас котельня була потужна, а замість неї побудували зовсім маленьку нову, яка навіть не подає гарячої води. В основному наші дівчата всі пішли на ринок. Декілька, які згодились, їх запросили в цю маленьку котельню. Дві жінки зараз працює там. А інші пішли на ринок. У нас уже вік такий біля п'ятдесяти років, і нас ніхто вже не хоче брати. На нову котельню мені теж пропонували, але я уже була відкрила своє місце на ринку. Та й до нового колективу адаптуватись в нашому віці вже важко, то я подумала, що так буде краще.
Тепер я працюю на ринку. Починається мій робочий день тут о восьмій ранку і триває до п'ятої вечора. Добираюсь до роботи тролейбусом, на дорогу десь сорок хвилин витрачаю. Працюю шість днів на тиждень, крім понеділка. Перерви як такої немає, ми обідаємо коли у нас є вільний час. Коли в нас нема покупця, то я собі розпоряджаюсь своїм часом. Але кожного дня по-різному. Я собі беру бутерброд. Я по часам знаю, що коли з'їсти. Особливо зранку, у мене низький гемоглобін, то я беру собі гречки сухої з медом, банку з кропивою. Потом робила собі такі вітаміни: курага, горіхи, мед, лимон, яблуко. Там ходять продають різну їжу, але не купляю, тому що я одного разу брала і мені не сподобалось. Так, котлєта, картошка і салат — вісім гривень, а раніше було шість.
Якщо запізнюємось - це не так важливо, нас ніхто за це не карає, можна так сказати, но ми самі знаємо, що нам потрібно вчасно прийти, бо ми працюємо самі на себе і нам самим вигідно прийти вчасно. А коли є покупці – мені бажано затриматись увечері. Відпусток як таких у нас теж немає. Но я завжди можу взяти собі відпустку за свій рахунок. А це означає як – за оренду проплатити, за місце щоденний внесок я маю віддати, а сама закрити ракушку і поїхати куди там, на море чи куди. Це тільки така відпустка. Якщо я навіть захворіла, то все рівно потрібно проплатити все.
Соціальних гарантій нам ніхто не дає. І зарплати як такої у мене немає. Я працюю сама на себе. Виходить так, що скільки я товару привезу, який на нього попит буде, від того у мене виходить зарплата. Мені потрібно заплатити за охорону, за місце, за оренду, що я знімаю ракушку, це у нас так називається. Потім у нас іде патент і пенсійний внесок, який, на нашу думку, дороговато обходиться. Зарплата в середньому у мене виходить, якщо все це повіднімати, я їжджу сама по товар, ще плюс транспорт, десь виходить біля двох тисяч, не більше.
В нашому ряду проплатити за оренду ракушки треба тридцять доларів, а там ближче до центру, то двісті. Зі своїм товаром, якщо на п'ятнадцять тисяч на місяць купити товару, то вісім обов'язково треба оп'ять у товар вкласти в общій сложності. Ще віддати на всі ті тягомотії, оренди, патенти тисяч п'ять. І тобі дві тисячі лишається. Працюєш на дядю. Я вважаю вигідніше стояти на реалізації, але хазяйка може всі нєрви витріпати. От у мене хазяйка допустим. Завезе новий товар у п'ятницю, перші два дні вона стоїть продає все, що краще. На вихідні все спродала, мені лишається вівторок, середа і четвер, а в п'ятницю вона знов по новий товар їде. І чим мені торгувати? Мені перед нею стидно, що нема каси, а вона кричить, що я не вмію торгувати. Аж обідно!
То мені краще за ті дві тисячі я буду на себе працювати. І мені ніхто не буде капати на мозги, і мене інсульт не буде хватати, і серце не буде боліти. Да, це істинна правда — зараз таких, що дають роботу, немає, щоб були відверті і тебе розуміли. Зараз усі дуже хитрі, ти нікому не потрібний. Я цей місяць, що була у неї на реалізації, всього-навсього заробила триста десять гривень. Я в неї просила раз привезти мені товару, а вона каже “немає товару”, привезе щось на парусот гривень, а решту грошей всю зиму круте, круте, круте. Вона мої гроші круте! Не подобалось це мені.
Такова жизнь. І не знаєш, де звалитися. А скільки невиспаних ночей, і давлєніє піднімається. У мене вісімсот тридцять сім гривень пенсії. Чотириста за жильйо, сто за телефон, лишається триста гривень. В борги влізли. У нас ці кредитки знаєш — то тепер ще вертати ті долги. От тупо буває не хватає дєнєг. Я беру ту карточку і йду скупатися в супермаркет. А ті ж гроші потім повертати нада. Аби тратить гроші, і щоб їх не повертати — то було б шикарно.
Так і стою торгую цілими днями, в любу погоду. З холодом чи жарою боротись немає як. Холод не тьотка, як то кажуть. Єдине, що можемо робити – під ноги підмощуємо пінопласт, щоб хоч як-небудь ноги сховати, бо підлога бетонна. Але воно нічого не дає. Все рівно мерзнемо. Там в нас електроенергії нема – не можемо каміна включити, а навіть якщо включити – ми ж не будемо повітря гріти. А влітку – жарко. Зранку так більш-менш, до дванадцятої години, а далі жара бере своє. П’ємо воду і все. Спасаємся так.
У нас товар від сезону. Якщо зимою ми торгуємо головними уборами, це і спортивними шапочками, і жіночими шапками, зі штучного хутра, то весною переходимо плавно на дитячі шапочки, а літом торгуємо шортами, панамами, блайзерами, такий літній товар – футболки і так далі. Тобто, підлаштовуємось під товар, який є ходовим на ринку. Обов’язково. Якщо не будемо підлаштовуватись, то не буде торгівлі, ти вложиш гроші і вони пропадуть, товар буде валятись і його ніхто не купить.
Їздимо по товар у Хмельницький. Раз на сім-десять діб, як від торгівлі залежить. Якщо мені вигідно їхати вдень – їду вдень. А взагалі єсть в Хмельницькому ночні базари і в нас є спеціалізовані буси, які нас везуть, ми виїжджаємо о першій годині ночі і уже о восьмій ранку я уже вдома. Я всю ніч скуповую товар і потім весь день стою на ногах.
З колегами по роботі у нас все якнайкраще. У нас братські стосунки, можна сказати, товариські, і ми завжди один за одного стоїмо. Якщо потрібно відійти, то завжди подивляться, якщо підійде покупець і ми знаємо ціну товара, то завжди продамо, запропонуємо купити, приміряти. З тими людьми, з якими я стою в ряду, то конкурентів предостатньо. Особливо зимою, то в нас ряд «шапочників» - продаються одні головні убори. Але ми всі дружні, працюємо, один одному підказуємо і все як краще у нас виходить. В основному порядні люди.
Навколо мене багато циганів, дуже часто сваряться, але тільки між собою, на своїй мові. Ми з ними нормально контактуємо. Біля мене є і пенсіонери – дєд торгує, якому вісімдесят років. Є ще один, у якого син старший мене, теж виходить уже за сємдесят дєду. А всі інші десь від двадцяти восьми до сорока років. Я лічно більше спілкуюсь з молодими, зі старшими тільки вітаюсь. Коли немає покупців, то общаємся, спілкуємось між собою. Про сімейні діла, хто що садить, в кого який ремонт. В кого що наболіло, те і розказуємо.
Страйкували усі разом у грудні 2010 року, тоді і по телевізору показували. Трєбували, щоб не підвищували нам налог і щоб залишилась спрощена система, єдиний налог. І ще нам хотіли ввести касові апарати, щоб ми видавали чеки. Ми були проти касових апаратів і проти цього налогу. Виходили до міськвиконкому, збирались і всі страйкували. Не працювали тиждень. А хто виходив працювати, то їх залякували і заливали товар зеленкою. От ти стоїш з відкритою ракушкою, підійшов, бризнув і побіг. Я цього не бачила, але казали, що було таке.
Нам дали відстрочку, на патент у нас не добавилась ціна, як була сто гривень, так і залишилась. А пенсійний нам обтяжливий. Хотя ми почали платити цей внесок з липня місяця прошлого року, і ми вже чули по телевізору в новинах, що говорили, що вони були не обов’язкові, а добровільні, а уже обов’язкові мають бути з першого січня цього року. Но нас заставляють. От допустим мені прийшов заказний лист, щоб я проплату зробила, протягом десяти днів, іменно цей пенсійний внесок зробила, це коштує 1732 гривні 80 копійок. Но я пока не плочу. В цьому листі написано, що адміністративний суд, чи як там його, будуть приходити додому, описувати майно і відбиратимуть. Но все таки ми думаєм, що ми будемо ще це відстоювати, що це на добровільній основі. Все таки я не так багато заробляю. Да є люди, в яких набагато більша зарплата, для них триста гривень – це нічого, для мене – це велика сума.
Але я нічого не зможу змінити. Да, якщо влада щось придумала, то ми нічого не зробимо, чи ми будемо страйкувати чи ні. А так для себе щось змінити — поміняти вітрину, чи що, то будь ласка. Ми хазяйнуємо тільки на своєму робочому місці. Тобто те що ми страйкували – користі ніякої не дало. Єдине що дало – зробили нам відстрочку до липня місяця з підвищенням патенту, бо вони мали нам зробити більше пів тисячі. Ну і поки що таких явних перевірок не було, як обіцяла влада. А перевірки бувають такі, що перевіряють документи, чи є в нас патент, ксерокопія паспорту.
Як на даний час роботи немає як такої, то можна й так працювати. А де подітись? У нас зараз дуже важко з торгами, тому що по місту багато супермаркетів, магазинів роздрібної торгівлі, бутіків. І зараз щось продати – це за щастя.
* * *
У мене стаж уже більше тридцяти років. Тридцять чотири роки уже. Я працювала на заводі з 1977 року, опанувала дві професії. Спершу в термічному цеху контролером, потім в експертній лабораторії досліджувала структуру металу, мені там дуже подобалось. Я дуже любила свою роботу. І де б не працювала, я лучшого не бачила. А потім вже в 1995 році почали нас скорочувати і мені прийшлось шукати на нашому ж заводі другу роботу. Потрібні були люди в котельні нашій, оператори. І я пішла на курси, завод мені все проплатив і мене вивчив. Закінчила курси і працювала там з 1995 року по 2007 рік, поки не закрили нашу котельню, порізали на клапті. Оператором я працювала роки три, але мені там важко було працювати і я перейшла лаборантом на хімводоочистку. Очищала воду, яка подається в котьол. Щоб не було накипів, то ми фільтрували цю воду, щоб вона м'ягка була, щоб накип унічтожити. У нас кожного року була переатестація, ми здавали екзамени, білети тянули, задачі рішали, як у школі. На всю котельну нас працювало десь сорок п'ять чоловік, а якщо на хімводоочистці, то нас було біля двадцяти.
Коли завод почали унічтожати, нам не стало де працювати, вже не було п’ятиденки, а були триденки, нам потрібно було шукати роботу. Ще працюючи в котєльні, я підробляла на ринку. Ходила і стояла на реалізації, не офіційно. Я якби вчилась. І людині, в якої я працювала, це було вигідно. Я ходила у свої вихідні. В нас була позмінна робота і я робила з восьмої ранку до восьмої вечора у перший день, а на другий день я виходила на восьму вечора. Значить у другий я йшла на восьму ранку на ринок до п'яти, потім я відпочивала декілька годин і йшла на нічну зміну. Нічну зміну я відпрацьовувала і звідти оп'ять їхала на ринок. Бували такі дні, що я відпрошувалась, різне було. Но в основном я тягнула дві роботи з 2005 по 2007 роки.
А потім нас усіх звільнили. Зараз вже цієї котельні не існує, все вивезли на металолом. Дуже шкода, дуже шкода. Кучма думав, що все закриє і поки він буде править, то будуть метал продавати і пенсії платити, і зарплата — всьо буде. Так воно все і було! Но метал закінчився, все вже перерізали, що могли. І тепер ось просять у Дніпропетровську — не знаю, чи ти чула, як по телевізору передавали — що там буде Євро2012, а дороги там ужасні. То просять, щоб бідні люди помогли дороги строїть. Хто скільки може, що благодійний внесок дав, хто десять гривень, хто двадцять, хто сто, хто п'ятсот і так дальше. Повинні самі люди зробити дороги. А вас скільки мільйонерів там? Ви не можете за свої гроші зробити дороги? На чиїх грошах ви стали мільйонерами?
В нас котельня була потужна, а замість неї побудували зовсім маленьку нову, яка навіть не подає гарячої води. В основному наші дівчата всі пішли на ринок. Декілька, які згодились, їх запросили в цю маленьку котельню. Дві жінки зараз працює там. А інші пішли на ринок. У нас уже вік такий біля п'ятдесяти років, і нас ніхто вже не хоче брати. На нову котельню мені теж пропонували, але я уже була відкрила своє місце на ринку. Та й до нового колективу адаптуватись в нашому віці вже важко, то я подумала, що так буде краще.
Тепер я працюю на ринку. Починається мій робочий день тут о восьмій ранку і триває до п'ятої вечора. Добираюсь до роботи тролейбусом, на дорогу десь сорок хвилин витрачаю. Працюю шість днів на тиждень, крім понеділка. Перерви як такої немає, ми обідаємо коли у нас є вільний час. Коли в нас нема покупця, то я собі розпоряджаюсь своїм часом. Але кожного дня по-різному. Я собі беру бутерброд. Я по часам знаю, що коли з'їсти. Особливо зранку, у мене низький гемоглобін, то я беру собі гречки сухої з медом, банку з кропивою. Потом робила собі такі вітаміни: курага, горіхи, мед, лимон, яблуко. Там ходять продають різну їжу, але не купляю, тому що я одного разу брала і мені не сподобалось. Так, котлєта, картошка і салат — вісім гривень, а раніше було шість.
Якщо запізнюємось - це не так важливо, нас ніхто за це не карає, можна так сказати, но ми самі знаємо, що нам потрібно вчасно прийти, бо ми працюємо самі на себе і нам самим вигідно прийти вчасно. А коли є покупці – мені бажано затриматись увечері. Відпусток як таких у нас теж немає. Но я завжди можу взяти собі відпустку за свій рахунок. А це означає як – за оренду проплатити, за місце щоденний внесок я маю віддати, а сама закрити ракушку і поїхати куди там, на море чи куди. Це тільки така відпустка. Якщо я навіть захворіла, то все рівно потрібно проплатити все.
Соціальних гарантій нам ніхто не дає. І зарплати як такої у мене немає. Я працюю сама на себе. Виходить так, що скільки я товару привезу, який на нього попит буде, від того у мене виходить зарплата. Мені потрібно заплатити за охорону, за місце, за оренду, що я знімаю ракушку, це у нас так називається. Потім у нас іде патент і пенсійний внесок, який, на нашу думку, дороговато обходиться. Зарплата в середньому у мене виходить, якщо все це повіднімати, я їжджу сама по товар, ще плюс транспорт, десь виходить біля двох тисяч, не більше.
В нашому ряду проплатити за оренду ракушки треба тридцять доларів, а там ближче до центру, то двісті. Зі своїм товаром, якщо на п'ятнадцять тисяч на місяць купити товару, то вісім обов'язково треба оп'ять у товар вкласти в общій сложності. Ще віддати на всі ті тягомотії, оренди, патенти тисяч п'ять. І тобі дві тисячі лишається. Працюєш на дядю. Я вважаю вигідніше стояти на реалізації, але хазяйка може всі нєрви витріпати. От у мене хазяйка допустим. Завезе новий товар у п'ятницю, перші два дні вона стоїть продає все, що краще. На вихідні все спродала, мені лишається вівторок, середа і четвер, а в п'ятницю вона знов по новий товар їде. І чим мені торгувати? Мені перед нею стидно, що нема каси, а вона кричить, що я не вмію торгувати. Аж обідно!
То мені краще за ті дві тисячі я буду на себе працювати. І мені ніхто не буде капати на мозги, і мене інсульт не буде хватати, і серце не буде боліти. Да, це істинна правда — зараз таких, що дають роботу, немає, щоб були відверті і тебе розуміли. Зараз усі дуже хитрі, ти нікому не потрібний. Я цей місяць, що була у неї на реалізації, всього-навсього заробила триста десять гривень. Я в неї просила раз привезти мені товару, а вона каже “немає товару”, привезе щось на парусот гривень, а решту грошей всю зиму круте, круте, круте. Вона мої гроші круте! Не подобалось це мені.
Такова жизнь. І не знаєш, де звалитися. А скільки невиспаних ночей, і давлєніє піднімається. У мене вісімсот тридцять сім гривень пенсії. Чотириста за жильйо, сто за телефон, лишається триста гривень. В борги влізли. У нас ці кредитки знаєш — то тепер ще вертати ті долги. От тупо буває не хватає дєнєг. Я беру ту карточку і йду скупатися в супермаркет. А ті ж гроші потім повертати нада. Аби тратить гроші, і щоб їх не повертати — то було б шикарно.
Так і стою торгую цілими днями, в любу погоду. З холодом чи жарою боротись немає як. Холод не тьотка, як то кажуть. Єдине, що можемо робити – під ноги підмощуємо пінопласт, щоб хоч як-небудь ноги сховати, бо підлога бетонна. Але воно нічого не дає. Все рівно мерзнемо. Там в нас електроенергії нема – не можемо каміна включити, а навіть якщо включити – ми ж не будемо повітря гріти. А влітку – жарко. Зранку так більш-менш, до дванадцятої години, а далі жара бере своє. П’ємо воду і все. Спасаємся так.
У нас товар від сезону. Якщо зимою ми торгуємо головними уборами, це і спортивними шапочками, і жіночими шапками, зі штучного хутра, то весною переходимо плавно на дитячі шапочки, а літом торгуємо шортами, панамами, блайзерами, такий літній товар – футболки і так далі. Тобто, підлаштовуємось під товар, який є ходовим на ринку. Обов’язково. Якщо не будемо підлаштовуватись, то не буде торгівлі, ти вложиш гроші і вони пропадуть, товар буде валятись і його ніхто не купить.
Їздимо по товар у Хмельницький. Раз на сім-десять діб, як від торгівлі залежить. Якщо мені вигідно їхати вдень – їду вдень. А взагалі єсть в Хмельницькому ночні базари і в нас є спеціалізовані буси, які нас везуть, ми виїжджаємо о першій годині ночі і уже о восьмій ранку я уже вдома. Я всю ніч скуповую товар і потім весь день стою на ногах.
З колегами по роботі у нас все якнайкраще. У нас братські стосунки, можна сказати, товариські, і ми завжди один за одного стоїмо. Якщо потрібно відійти, то завжди подивляться, якщо підійде покупець і ми знаємо ціну товара, то завжди продамо, запропонуємо купити, приміряти. З тими людьми, з якими я стою в ряду, то конкурентів предостатньо. Особливо зимою, то в нас ряд «шапочників» - продаються одні головні убори. Але ми всі дружні, працюємо, один одному підказуємо і все як краще у нас виходить. В основному порядні люди.
Навколо мене багато циганів, дуже часто сваряться, але тільки між собою, на своїй мові. Ми з ними нормально контактуємо. Біля мене є і пенсіонери – дєд торгує, якому вісімдесят років. Є ще один, у якого син старший мене, теж виходить уже за сємдесят дєду. А всі інші десь від двадцяти восьми до сорока років. Я лічно більше спілкуюсь з молодими, зі старшими тільки вітаюсь. Коли немає покупців, то общаємся, спілкуємось між собою. Про сімейні діла, хто що садить, в кого який ремонт. В кого що наболіло, те і розказуємо.
Страйкували усі разом у грудні 2010 року, тоді і по телевізору показували. Трєбували, щоб не підвищували нам налог і щоб залишилась спрощена система, єдиний налог. І ще нам хотіли ввести касові апарати, щоб ми видавали чеки. Ми були проти касових апаратів і проти цього налогу. Виходили до міськвиконкому, збирались і всі страйкували. Не працювали тиждень. А хто виходив працювати, то їх залякували і заливали товар зеленкою. От ти стоїш з відкритою ракушкою, підійшов, бризнув і побіг. Я цього не бачила, але казали, що було таке.
Нам дали відстрочку, на патент у нас не добавилась ціна, як була сто гривень, так і залишилась. А пенсійний нам обтяжливий. Хотя ми почали платити цей внесок з липня місяця прошлого року, і ми вже чули по телевізору в новинах, що говорили, що вони були не обов’язкові, а добровільні, а уже обов’язкові мають бути з першого січня цього року. Но нас заставляють. От допустим мені прийшов заказний лист, щоб я проплату зробила, протягом десяти днів, іменно цей пенсійний внесок зробила, це коштує 1732 гривні 80 копійок. Но я пока не плочу. В цьому листі написано, що адміністративний суд, чи як там його, будуть приходити додому, описувати майно і відбиратимуть. Но все таки ми думаєм, що ми будемо ще це відстоювати, що це на добровільній основі. Все таки я не так багато заробляю. Да є люди, в яких набагато більша зарплата, для них триста гривень – це нічого, для мене – це велика сума.
Але я нічого не зможу змінити. Да, якщо влада щось придумала, то ми нічого не зробимо, чи ми будемо страйкувати чи ні. А так для себе щось змінити — поміняти вітрину, чи що, то будь ласка. Ми хазяйнуємо тільки на своєму робочому місці. Тобто те що ми страйкували – користі ніякої не дало. Єдине що дало – зробили нам відстрочку до липня місяця з підвищенням патенту, бо вони мали нам зробити більше пів тисячі. Ну і поки що таких явних перевірок не було, як обіцяла влада. А перевірки бувають такі, що перевіряють документи, чи є в нас патент, ксерокопія паспорту.
Як на даний час роботи немає як такої, то можна й так працювати. А де подітись? У нас зараз дуже важко з торгами, тому що по місту багато супермаркетів, магазинів роздрібної торгівлі, бутіків. І зараз щось продати – це за щастя.
Немає коментарів:
Дописати коментар